З нашого минулого
Розказав Василь Сем’янів
Мої до Боснії приїхали з України, від Тернополя, село називалося Діл. Це було 1914 року. Купили землю від турків, тоді доробилися і докуплювали ще землі. Ми мали 12 гектарів в селі Брезік, коло Прнявору. Було село Гайова близько коло нас і Лишня, а з другого боку було сербське село. Дідо мав три дітини, дві дочки і сина. Мій батько і ми жили у маминого батька, а татові батьки жили на Камяниці і у них було три дочки і три сина.
В той час, в Босні люди жили досить добре, робилося примітивно, не було машин, техники. Були люди веселі, як я собі пригадую, було досить весіль, робили деякі притки, не було струї (єлектричного струму), телевізії. Люди більше занімалися польопрівредою (землеробством), дівки занімалися вечером все на якихось притках, пряли, ткали. Люди там найбільше сіяли пшеницю, жито і кукуруза сіялася досить. Не родило як тут у Сремі. Жилося як на селі, оброблялася земля, трималася худоба, колись не було тих фабрик...
Люди почали виселюватися 1946 року, все до 1970 року. Причина була, мишлю, там війна наробила досить клопотів, було випадків, що нападали на наших людей. А потому люди прийшли, подивилися що тут лекше прийти до життя, а друге, що я знаю, хто мав більше дітей, там по селах до школи було далеко слати, хотілися школувати, не було більше, щоб пасли худобу і землю робили. Було тільки до восьмого клясу, так, що люди пхалися до більших міст, до ліпшої землі і так... Ті, котрі закінчили школу йшли далі, не затримувалися у тих селах, ні дороги доброї, ніякої...
Ми пересилилися 1970 року до Сремської Митровиці, перше перийшов з Брезіку до Чорле 1967 року, а тоді тут. Я, як перший раз прийшов був купив тут хату, не моглася переписати, була дика будівля.
Тут вже було українців, котрі вже раніше прийшли, помагали одні другим , хати мурували мобою (толокою), як сказали. Було багато дітей, було тісно, мусілися добудовувати. Ту хату продав бо не міг переписати, ледве гроші дістав, купив тутка пляц, латалося по троха, клалося. Тут наші люди помагали досить, приходили у „мобу”, і „подрум” копали, і „темель” копали, фамілія і сусіди...
Крім праці, були і забави, все робилися якісь, за новий рік, дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі і Гільчишини, в той час вже було досить українців, у Шашінцях...Забави робилися по хатах. Нараз почали дітиська тут у мене, на бетоні, Причепа Славко грав, Михайло вже зачав дещо вчити з ними, зробилися активніші, зачався фольклор, всюди наступали...
З народних звичаїв було, що ходили вінчувати на свята, ходили дітиська, мої два-три хлопці, і Воротнякові тут приходили, діти йшли від хати до хати засівати до рідніших, до фамілії... Всі активності могли б обновитися як би діти хтіли. Я би нашим українцям доручив щоби були активніші, щоби були якісь відкритіші, обновляли, котрі си пригадують старі свої обичаї, за Новий рік, за Николая. Колись дітям за Николая клали родичі під подушку деяких колачиків, цукерків. Ті обичаї обов’язково робилися, і сходилися, і колядували, і активностей було інакших, інакше обходилися. Требали б обновити, іти на фольклор, українську мову, щоб усе було, щоб обновилося, а і до церкви ходили б діти. Найважніше, щоби були признаті як люди, котрі тут живуть, роблять і мають свої активності, щоб мали охорону. Ми мусіли б мати школу, де б українські діти училися, хоч два рази на теждинь, чи як там, українську мову, українське письмо, так щоб щось знали, від кого постали, щоб знали свої звичаї, потанцювати, заспівати свої пісні...
Записано у грудні 2003 року - Петро Ляхович
 |
| Василь Сем'янів перший ліворуч |
Стефан та Стефка Причепа
Стефан Причепа перший з ліва. Знимка зроблена в Лишні (Боснія), а зробив її Володимир Мислевич.
------------------------------------------------------
Ми уже досить чули про життя в Босні а тепер нас більше цікавить чому наші люди пересилилися до Срему.
- Котрий ішов до Срему, йшов на роботу, як знав то йшов до того служити за кавальчик хліба, робив те і те, бо не мав з другого боку як піти у світ, не мав нікого нігде, щоби до когось притулитися. Як піти, коли не маєш динара. Йшов сюди раз на теждинь автобус і те мусіло платитися, а на день платили 6-7 динарів. То було ще за старої Югославії, люди йшли за роботою, за грішми. Від найліпших, кваліфікованих, був Місьо, тут служив в селі Воґань у доброго господаря і преніс якийсь динар, вбрався та поновився. Ті другі з чим пішли з тим і прийшли. І я йшов робити.
Перше приходив на фізичну роботу, вертався та ще працював в Банялівці. З Банялівки ще повернувся в село і одружився, а переселення відбулося 1952-го року.
Як прийшов перше до Інджії, там дістав роботу, а то було 52-53-го року на салаші Йойкич, не міг дістата державної роботи. Так робив поки не вийшов “Службовий лист”, хто 60 відсотків інвалід, може піти і я пішов до села Шашінці , був у Корпакових, там був купив хату. Покійний Никола Сапун і я не могли посилати дітей на промислові науки, там було потрібно орати, а я без ноги. До Мітровиці перейшов 63-го року. Йшов за динаром, чи платиш більше іду до тебе. Тут були тяжкі роботи, не було ще фабрик Так міняв роботи, доки не дістав працювати в трафиці ( тютюнова крамниця). У Мітровиці межи першими були Колісник Петро та Головка Іван. Вони також перше були в Шашінцях.
Коли доселився, тут уже був Никола Самборський, був Копестенський, знайшли ще людей з фірами що помагали пересилюватися, возити крокви для хатів. Так робилися хати, рано почнемо копати фундамент, до вечора уже пакрита і комин змурований і роспалений вогонь. То збируться українці, господар зрихтував матеріял, а хати тоді уже мурувалися і було важне, щоб тільки покрити та, щоб комин задимівся, бо тоді вже не мали право прийти завалити. У той час був такий закон. Взагалі помагалися люди, і якщо тебе кличуть, понеси свої знаряддя, лопату, пилу аба молоток. В той час Копестинський мав коні і усе, що було потрібне перевозив. Так люди відробляли один другому.
Від звичаїв, святкувалися свята, на Великдень несли паску святити, на Різдво йшли одні до других колядувати. З Сапуном і його синами та дочками, а так само і з Нагайовським колядували та щедрували. Наші діти йшли засівати на Новий рік.
Як чоловік мав корову то було вже пів маєтку, а були й ті, що дістали землі від 3 до 7 ютрів в колонізації доки ще вартував той закон про “аграрні інтересенти”. То було (47-49 років), а хто прийшов пізніше уже не діставав нічого
Сходилися люди, ми перше жили в хатині і тут у нас ми робили “гульки”, або як у Босні казали "музики". Музикантами були Йовонко, Юза і Іван Кравець та Міхал Сокальський. Ми гуляли та співали, а ті люди з боку дивилися що то за пісні і танці. Ми всі, і молоді і старші, уміли співати, а пізніше до музикантів прилучився і Франьо Марилюк. Тут до нас приходили й люди з Лачарку і на той спосіб ми зберігали нашу культуру та традицію.
Коли ми їхали в Україну то здибали там якусь родину в Чорткові, а вони дуже дивувалися, як ми добре говоримо по-українськи...
Сремська Митровица, березень 2004 року - Петро Ляхович
Всі інші обдарили ювілантів квітами і іншими дарунками, а вони відячили їм спільною вечерою у церковнім залі. Грали прикрасні музики, танцювалося скільки було сили, а можна сказати, що щаслива пара передила у веселощах, що усі інші радо підтримали. Старші жінки влаштували "молодим" справжнє даровання точно так, як це було 50 років тому, співаючи вівади. Жодне весілля не буває без поправин, так було і цього разу. У неділю, по Службі Божій усі знову прийшли до залу поправити те, що може не вдалося першого дня...
Іван та Софія Писанюк
Від того дня, коли впізналися двоє молодих людей, були достатні тільки два тижня, щоб вони стали перед священика, обіцяти одне одному вірність і любов на ціле життя.
Іван Писанюк взяв собі за дружину Софію Ільчешин на Різдво, 7-ого січня, 1957 року. Цього року, на Різдво сповнилося 50 років їхнього подружнього життя, і того дня вони запросили всіх присутних у церкві прийти до них додому, як то ми кажемо, на частування. Зібралася повна хата рідних і знайомих, і співалося, жартувало, і обовязкове многоліття.
Вони тоді обіцяли, що влаштують "золете весілля", коли, на один святочний спосіб відзначиться цей золотий ювілей зі Службою Божою і бенкетом у церковному залі, а це справді і відбулося.
Але бажаю вас впізнати з їхніми історіями, про що вони самі розповіли.
Іван Писанюк: -Я знаю, що мій дід Митро і стрий Гнат прийшли з України, а з ними рушила і ще одна цьоця. Здається, що вони йшли пішки бо, як йшли, то та цьоця залишилася ззаду, певно була змучена, то її у лісі напала велика гадюка і задусила. Дід і стрий бачили, але доки вони добігли, вже було пізно
Не знаю точно звідки вони приїхали, десь з Галичини. По тім знаю, що один мій стрийко народився уже в Босні, так, що можливо, що мої приїхали 1914-15 року. Вони населилися у селі Расавець, коло Сітніща, близько Прнявору та Градішки.
Наші, як прийшли, дістали ліс, корчували, кільки викорчували, тільки було їхнього. Корчували, палили і так це робили. Там землі були дуже моцні.
Як тато впізнався з мамою з родини Грегусів там у Лишні, оженився і прийшов жити до Лишні, де вони зробили хату.
Тато робив у лісі, різали „шліпери” у Гумберові. То була „царска шума” – царовина. Шліпери за хати, тоді робилися хати рігловані, а по українське називалися крокви. То, що вони різали називалися крокви за хату і роги, котрі клалися догоре. Так будували хату і усе коло хати, і я тут уродився, як Ісус у хліві. Хлів був плетений, з надвору був обліплений болотом і до того ліпелися загати від лищя, від буярі, клалися і курузєнки, щоб було тепліше.
Я народився у Лишні. Ми, як діти бавилися у зимі по снігові, санкалися на санках. Ми возилися і на великих санках, в долину спустимося, а догоре тато і мама тягнуть. В зимі торбу і іди у ліс по квасниці, снігу пів метра – метер.А в літі сядемо на дошку та й з горба на лищя та в корчі, в терняги. В літі пасли худобу. Там до школи я ішов тільки тиждень, бо 1943 року надійшли німці. Я народився 1933 року, і як зачала війна мав вісім років. Ми, як діти йшли там засівати, пам’ятаю ще добре, як ішли на „гаївки”, як йшлася Пасха святити, як Паску посвятимо то біжимо до хати живинько, щоб поснідати і зараз летимо до церкви і тоді зробимо прутики і співаються гаївки.
Ми прийшли з Босні 1945 року, 3-о січня. Приїхали тут у Митровицю, пішли на хутір. Був сніг великий, мама плакали, бо не мали що на свята. Ми були у того Михайла (стрийків син), а він каже: „Будете мати”. Пішов зі псом на сніг, і зловили заєця, бо не міг утікати по снігу. Тут ми були цілу зиму, тоді у літо перийшли на другий хутір. Тоді тут було мало українців, що я знаю, було 6-7 хат, був Сапун Никола, був той Михайло брат по стрийкові, був стрий Іван.
У Босні ми залишили майне, хата повалилася від стояння, нічого не продано.
Тут, с початку, не моглося нічого, тато робили у Шашінцях, пасли худобу на Леґетові, коні, ялівки, сільську худобу, від газдів. Вони у Шашінцях були у Івана Корпака.То був початок роботи.
Тут ми були до 1947 року, тоді купили хату у Сремській Митровиці. Тут люди дуже мучилися, були ті „обов’язки”. Було дуже тяжко, ішли сапати. Коли почали відбирати від газдів землі, 1948 року, тоді оснувалися „задруги”. Тато доробився з тої худоби, до „задруги” не хотів. Як пастух, тато що місяця діставав заплату по корові, давали солонину, що я знаю, давали...
На знимці Іван Писаноюк стоїть в середині. На тій знимці Іван, як хлопцем був, а то всі українці, той Стефан з Латярку, Томо Лящкевич, та знимка могла би бути з 1950-о року. Софія в той час ще не пізнавала Івана
Софія Писанюк: - Мої тато були у Діброві, з Діброви перейшли до Прнявора, а не знаю з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, ту ся ожинили за мою маму. Моя мама від Коржанів. Мій батько називався Йосип Ільчешин. Ми цілий час жили на Околиці, а коли тут приїхали, ми були у Шашінцях. У Шашінцях тато вже нічого не робили, були вже старі. Вони тільки купили, а ми, діти, робили.
Мама з Галіції прийшла, то знаю. Нам завжди говорили, вони мали п'ять років коли приїхали. Дивися, то сі не знають точні роки, предпоставляється, нема ніяких податків. Значить так, вони вмерли, коли мали 68 років, а тепер відрахуй котрого то року було, як вони мали п'ять років, а умерли 1968 року. Виходить, що приїхали з України 1905 року. А за тата щось і не знаю, 71 рік мали, коли вмерли 1961 року. О татові я дуже мало знаю, я була мала, вони були старі, щось мало і запам'ятала, бо тато не говорили о собі так багато. Мама розповідала, як вони їхали з України, як баба вмерла на броді (кораблі), як вони впустили бабу в море,... пам'ятаю. Вони тут приїхали без мами, було їх п'ятеро дітей. Мама говорила, що то було море. Баба перше була в Бразилії. Мамині родичі переселилися до Бразилії. Вони там жили досить років. Моя мама там і народилася, а мала п'ять років коли вони переселилися до Босні. Баба десь вмерла в дорозі на морю. Її тоді впустили в море з корабля, бо їздилося довго і не було де інде поховати.
Мої тато Йосип Ільчешин були у Діброві, з Діброви перейшли до Прнявора, а не знаю з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, тут одружилися з нашою мамою. Дівоче призвище моєї мами було Коржан.
Пам'ятаю, як йшлося, робилося "Андрея". Збируться хлопці, дівчата. Дівчата рихтують вечерю, робляться трохи жарти. Переважно варилися пироги, таке щось. Тоді дівчата поставлять пироги, клочя, паприки, муки і всього, і зліплять пироги, дадуть хлопцям у миску. Це були такі жарти. А друге, дівчата йдуть, це звичайно робиться в хаті, де є криниця на подвір'ї. Тоді летять до криниці, беруть у писок води, ідуть, місять такий маленький колачик. Аби зазначити котрий чий колачик, тоді спечуть, поставиться на дошку, і тоді пуститься пес, і котрий колачик пес найперше з'їсть, та дівка найперше відасться. Це були такі жарти, це добре пам'ятаю. Щось забула чи це робилося на початку посту, чи у постові, знаю, що це називалося "Андрея".
Я, як прийшла з Босні, мала 15 років, що запам'ятала, запам'ятала, а тут, як прийшла, тут вже нічого не було, тут більше нічого не робилося...
Раніше ніж впізналися, Іван жив у Митровиці, а Софія у Шашінцях. Я хотів почути від них, як у той час домовлялися молоді про вступання до подружнього життя.
Іван: - Ми впізналися по припоруках. У Шашінцях жив мій стриєшний брат Міхал. Я прийшов раз до Шашінців, до нього, а він каже: "Є тут одна файна дівчина, добра, робітна. Ми знаємо яка вона чемна, а не якась пуста. Так ми одної неділі пішли, прийшли коло її хати і не знаємо, що будемо робити. Він був такий пустий і каже: "Будемо шукати води. Мені не пилася вода, тільки хотів бачити яка вона. Коли ми шукали води, вона винисла. Так ми бачилися і упізналися, а увечір пішли на музики до "Задружного дому". На музиках гуляли, а тоді я пішов до Міхала. Від нього взяв кобилу і гайда додому, парубче.
За три-чотири дні ми знову пішли там, просто до хати, сіли, говорили, а був зі мною і Міхал. Нас двоє впізналися, і ми досить питалися, а досить питалися і батьки, але Міхал тут був головний.
Софія: -Як вони прийшли, тут були тато і мама, і я сиділа. Міхал знав тата і маму і каже: "Цьоцю, ми прийшли сватати вашу доньку". Іван хотів щось сказати , а він до нього" "Ти тихо будь! Я говорю." Тоді тато і мама зараз згодилися, дякували Богу, що то українець. "Будемо говорити з нею, а тоді прийдемо до його тата і мами та домовимося як треба. Вони мене питають, а я: "Мамо, як я можу відатися, як я його не знаю." "Знаєш ти що, дитинко, він наш українець, то наші люди. Видиш які це добрі люди, і ти не роздумуй багато, а віддайся за нього." "Добре як так, то віддамся." А моя сестра Каська каже: "Не важне, що ти його не знаєш, впізнаєш, як чоловік буде добрий, то і тобі буде добре. Якщо вийдеш за когось, кого ти знаєш, а він може бути злий і що тоді зробиш, прийдеш до мами плакати." Я собі подумала, може так і є. Це так відбувалося, і тоді ми пішли до них.
Іван: - За два тижні ми вже взялися. Коли вони прийшли тут до нас, зараз домовилися.
Софія: -Все було за короткий час. Він був раз у мене, були раз на музиках. Прийшов до нас його тато і сказав, що маємо піти до сповіди, а тоді парохом був о.Гірйоватий. Я разам з татом і мамою пішла до них, а тоді нас двоє пішли до оця сповідатися. Отець, як це вже йде, питав щось мене, щось його. Вже в неділю давалися проголоси у церкві і все було так швидко. Коли ми пішли до сповіди, а о.Гірйоватий каже до мене: "Ти не смієш спати під одним дахом з молодим. Чи ти будеш тут спати, чи підеш в Шашінці?" А вже було перед вечором і кажу: "Буду тут спати." "Ні, ні, ти не смієш тут спати, доки не вінчаєшся." "А де буду спати." Пішла до дому. Дуже короткий час, що я знаю, мені було досить страшно, не було всеєдно. Все це файно, то наші люди, три рази виділися, не так дуже легко. Все це було по старій традиції, а я не вміла ні варити. Я мала 18 років і нігди не варила, робила у задрузі, а він каже: "Я тебе навчу."
Іван: -Весілля було зовсім по українських звичаях, був і коровай, і ріска плелася.
Софія: - Ми перше вінчалися у општині, а тоді пішли до церкви. Вечір перед вінчанням робилося ріскоплетення, були дружки в мене і вязали рузмаріни і машни. Грали музики, мій Міян грав на усній гармонії, а Штефан Райц на акордеоні.
Іван: -У мене грав стрий Йосип на скрипці а Міхал, який був і старший сват, грав на гитарі і ще один Томо на акордеоні.
Софія: -Я пам'ятаю, як мене вбирали, по українське. Моя сестра Каська, коли мали по мене прийти, посадили мене на крісло, поставили на подушку. Вбирали мені той "вельо" від купленого тілу зшитий. Було ще старших жінок і почали мені співати, а я плакала, Боже, і з тим співом мене одягли. Так седіла доки вони не прийшли по мене. Весілля було справжнє українське, був коровай, було даровання, і вівади співалися і все інше. Були на весіллі Йосип Копестинський, Павло Пітка, Томо Лящкевич, Терлюк Міхал, Петро Грегус, Геньо Капроцький. Вони привезли мене на фірах з Шашінців.
На весіллі седіли нас двоє, до нас дружки, далі старі свати. Весілля тривало три дні. На другий день прийшов Йосип Копестинський, а музиків ще не було, а він взяв тачки та пішов по стрия. Привіз і стрия і його скрипку на тачках. На другий день забава була ще краща...
12-ого травня, у Греко-католицькій церкві Вознесення Господнього у Сремській Митровиці відбулося святочне відзначення 50 років шлюбного життя Службою Божою, на якій були присутні парафіяни, рідні, приятелі і всі, яким милі Іван і Софія Писанюк. Вони сиділи у першому ряді крісел, а до них їхні сини, невістки, онуки, а далі ціла родина. Службу Божу служили о.Михайло Режак та о.Едвард Шпанович. Під кінець Богослужіння усі разом молилися за здоровля та щасливі майбутні літа. Отці зараз тут гратулювали "молодятам" золотий ювілей.
Сремська Митровиця, 18-ого травня 2007 року - Петро Ляхович
Славка Басішцюк, українка з Сремської Митровиці, народжена в Лишні 1942 року. Тепер живе в Сремській Митровиці, нігде не працює, а займається домашніми справами. Вана дуже тримає до нашої релігії, відвідує Богослужіння у нашій церкві, і є активною у культурному житті українців Сремської Митровиці. Вона є справжньою представницею українського життя, як в Босні, так і у Сремській Митровиці. Вона бере активну участь в плеканні української культури, а саме, вона є членом Групи співаків українських джерельних пісень у Товаристві "Коломийка" від самого заснування аж по сьогодні. Її дві дочки були своєчасно танцюристки у фольклорному ансамблі "Коломийки".
Баба і мама, колись так все завязані ходили, а на цій знимці лущать фасолю. А видиш ти який моя баба мала той станік, вона його так називала, а був такий синій, а носила і куралі.
То моя баба по батькови. Вона прийшла з України. Вона є дівоцьке Дмитрик, а називалася Мартя і була жінка мого діда Кирила Мельника. Вони прийшли з міста Коропець, близько Бучачу, Тернопільської області.
Ми там у Лишні мали учителя, Рудак Никола. Тоді сі дуже був зробив розділ. Ішли сербські діти, і ішли українські діти, і тоді їх поділили.
Що ми шкода, млин вже чисто майже зруйнований. Дивися, який він, а то колись був млин, два каміня. 
А то брат мій Василь, той, що в Австралії, а то перші скії (лижі). Мілько перший мав, а тоді дав йому. Всі сі возили на тих скіях (лижах). Як Василь пішов, ми усі сі возили на тих скіях (лижах). Я стану наперед, Петро стане назад, а Борислав в середині. Вони мали і то за черевики, і були праві (справжні) скії (лижі). Як воно трохи злапає мороз, всі їдимо.
А тово смо сі бавили "гаївки" 1960 року. Коло церкви. Було дуже файно. Ой, але звонилосі! У нас на Великдень сі сміло звонити. Перше мусиш покушати свячене яйце, а ми були близько церкви. Одне яйце сі обтеребить і тоді кілько нас є в хаті, на тілько кавальчиків сі поділить. Стрийкова хата була ще блище від нашої. Хто борше прибіжить, а Славка була трошка старша від мене. Мама моя знала, що я хочу, щоб борше зазвонити. То було дуже велике, хто борше зазвонить. То було на Великдень, коли сі вже паска посвятить. Тоді вставалосі у четвертій годині і неслосі паску святити. Служба Божа відправиться, тоді покладуться кошики у два ряди. Як це посвятиться, йдеться до дому. Мама дасть мені яйце, я живо в писок і до звону, а Славка тоді біжить і каже: "А як ти можеш так живо зїсти яйце?" "А видиш, що можу." 
-Не маю. Видиш що маю, але то вже дуже пропало.. Це має напивно 150 років. Обрус, тканий. Він від моєї баби. Як мама віддавалася, це було для неї.
Славка Басішцюк
Спогади
Її житєва історія є дуже цікава, а більшість з того сказане у її спогадах, котрі я дослівно переношу, бо лише так ми дізнаємося більше з нашого минулого.
Перед Різдвом 2007 року ми запросили її розповісти все, що вона пам'ятає з свого минулого, і, щоб сказала нам кілька новорічних та різдвяних віншувань, а котрих ми хотіли використати у різдвяному концерті у нашій церкві.
-Просимо вас щоб сказали дещо про себе, усе, що ще пам'ятаєте.
-Мій дідо Мельник Кирило і баба приїхали до Босні, до Лишні 1900 року з Коропця. Моя мама від Мисливців, також приїхала з України, з Порхови 1912 року. Вони жили в Лишні, де жили і мій тато і дід. Вона мала 12 років, як приїхала, а я народилася також в Лишні.
-Від кого ви научилися віншувати і так багато пісень?
-Мій дідо Кирило мав дуже багато книжок. Як приїхав з України, багато книжок приніс з собою, а, крім того, він мав багато газет, йому присилали з України. Вони так увечір робили, як то кажуть, вечорниці. Жінки вишивали, прели, а хлопи сиділи і слухали, а мій дідо читав їм книжки. Було дуже всіляко, але мого діда приявили. Вони думали, що він якийсь ..., робив против держави. Вони прийшли і запитали чи він вміє читати і писати. В мого діда була повна шафа книжок, і вони його взяли до аресту. Так, що дідо раніше Першої Світової війни десь загинув у Мадярщині (Угорщині), навіть не знаємо де гріб його, ніти нічо, ніколи сі не вернув. Ті, що прийшли по нього і самі не вміли читати, і як бачили так багато книжок, і взєли його. Вони не розуміли, що то були і байки, і казки, і пісні. Вони то не розуміли, а книжки що забрали, а що ми сховали. Сховали були у одну таку деревляну скриню, і закопали в землю, але ми були тамка при долині, ріка була близько і всьо замокло. Нічого ся не скористало, ні одна книжка сі не лишила після діда. Тоді володіла Австроугорська. Коли прийшли жандари, він був у млині і читав газети. Тоді його забрали. Більше його ні баба ні сини не бачили.
Віншування:
1. Темнинька нічка тьмою світ закрила,
на небеснім полю зоря засвітила,
но одна зоронька понад усі сіяє,
а над Вефлиємом промин розливає,
ангелські хори там сі збирали,
на небесах небесні пісні співали:
Слава во вишних Богу, на мир явився!
Люди, веселіться, Христос народився!
2. Вінчую вас нині, у тім Новім році,
щоби вам щастє стояло на кождім кроці.
Най благодать Божа вас не опускає.
Дай вам, Боже, всього що серце бажає.
Вже нова година зачинає бити.
Дай вам, Боже, щастє і здоровлє,
і многая, многая літ прожити!
-Чи ви знаєте ще яких пісень або вінчувань?
-Я дуже багато знаю пісень, але то треба пригадати. Мене моя мама дуже багато навчила. Ввечір, як сиділа і що робила, і коли їй було найтєще, вона співала, а я так сиділа коло неї, була мала, і так навчила від мами.
А то, що я навчилася, колись ми представлення мали. Мама моя мала голос дуже гарний, а то і по Мисливцях, ану який голос мала твоя мама. Казали, мою маму чекали, а мама мала дітей досить, я сі ще не була вродила, і тато ще був живий. Як мама мала щось зробити, то вони чекали, як ішли колядувати. Мама знала й гарно віншувати.
-А це була звичайна школа?
-То була звичайна школа, до четвертої кляси.
-Чи тут були уроки українською мовою?
-Поділили були українців. То не було багато. Були дві салі, одна була більша, а друга менча. Ми у тій менчій, були перша і третя разом, а друга і четверта. І так то поділино було, а то було дуже...Ми все друге вчили югославською, а тілька троха, як котра година українською. Але як прийшли, як виділи, що то не може бути... Ми сі тут не навчили української. Потім прийшла Славіца Біленький. Ми сі найбільше навчили від родичів.
Я вродилася кілька місяців після тата. Коли була війна, надїхало якесь військо, а тато ніс колесо. Вони застрілєли з гори, а він лєг в воду. Так вода текла, рівчик. Сніги сі топили, а то були колись великі сніги, і він лєг в ту зимну воду. Єдин приїхав і каже йому: "Ти лежи, поки ми не поїдемо, а я застрілю попри тебе, бо мене післав старший." Тато не вставав, лежив у воді, прийшов до дому і за дві негілі мій тато помер. Дуже перехолоду дістав, а то не було лікарів.
Я вродилася кілька місяців після тата. Коли була війна, надїхало якесь військо, а тато ніс колесо. Вони застрілєли з гори, а він лєг в воду. Так вода текла, рівчик. Сніги сі топили, а то були колись великі сніги, і він лєг в ту зимну воду. Єдин приїхав і каже йому: "Ти лежи, поки ми не поїдемо, а я застрілю попри тебе, бо мене післав старший." Тато не вставав, лежив у воді, прийшов до дому і за дві негілі мій тато помер. Дуже перехолоду дістав, а то не було лікарів.
Знаєш як, Мілько, брат мій поміг Славці, бо він тоді працював в УДБ-і, коли вийшов перший український буквар. допоміг їй, бо то сі не могло так штампати (друкувати) як хтіти, бо то до Сараєва йшло.
Вона нас учила співати. Але то співалосі! То був правий хор. То ми йшли, вона грала на скрипці, до Деревенту на смотру хорів. Ми завзєли друге місце. Тільки ми співали по українське, а співали на чотири голоси. Тенор співав Іван Стефанишин. Його колись називали Файний Іван. Він мав дуже файний голос. Я і тепер пам'ятаю як співали:
"Засіяло сонце золоте,
народ збудився зі сну,
все зірвалося, що живе,
Україну боронить свою.
Шумлять прапори малинові,
твої прапори, краю мій,
ідуть у похід козачиньки,
ідуть вони у славний бій.
Не було автобусів, авто такий, цирадов накритий, а Славка каже до Івана: "Ти сідай у кабіну, бо ти мусишся найкраще чути, зопсуєш голос в горі." Зберала вона нас до купи і це було гарно вечорами.
-А як за дочікування Нового року, як ви то казали?
-Новий рік не робили, трохи йшли колядувати, але не дуже сі то сміло, тоді дуже комунізм був.
-І там на селах?
-Та і на селах було тих. Я знаю як мені казали: "Ану, будь, підпишися, як ти будеш комуніста, ми тобі дамо роботу в склепу." Але тоді б не сміла до церкви ходити, но а ми так близько церкви, а я кажу: "Чого б я то своїй мамі і бабі зробила таку кривду, таку ганьбу? Під хатов церква, я би могла сісти під хатов і слухати Службу Божу в літі, як то відтворині двері, бо то дуже близько була церква. То було зараз через дорогу.
-Мене цікавить цей Щедрий вечір.
-Щедрий вечір. Знаєш, коли був, теперка перед Богоявленням, то колись казали "Малі свєта", "Малий Святий вечір". вже не було, як на той перший.
-Які звичаї були на той день?
-Також пісно сі їло, йшли щедрувати, але я тепер не знаю як сі щедрувало, але знаю, як було за Свєта, йшов вертеп. В вечір, вони так свічку запалять, і надворі під вікном, а не було ніякого світла. То файно виглядало. Оден гусячі крила поставить таяк ангел, а єден сі намастить, то ніколо не забуду, намаститься так в чорно і каже: "Хочу вкрасти когось."А я злапалася сестри за карк, а він далі каже: "Або тебе возьмимо, або твою сестру." Я була мала, і її не пускаю, і сама сі тримаю. Пам'ятаю, що так файно колядували, але дуже сі бояли, був той новий комунізм, було дуже страху.
Я потім нічо, як то мене комуністи хотіли, я кажу, а я така була, сміла казати: "А я, може, більший комуніста від вас. Я йду до церкви, я ані збришу, ніти вкраду, ніти нічо. Що би я моїй мамі зробила такий жаль, через ту роботу, а доки та робота буде?" А я маю роботи і в дома.
Як тато помер, мама мусіла більше робити, хоч то були і коні, мале все до роботи, але все мусіло робитися, діти були малі. Мілько тоді був в Бітолі, там була школа за священиків, бо тато хотів, а як він помер, більше не моглося, не малося. Як він мав прийти, продали корову на подорож, бо було далеко. Як у той час могло йтися? Мама мучилася з нами в дома.
-Якщо ви маєте яких знимок, з котрих можна більше побачити з вашого життя у Босні, і хто там робив знимки?
-Володимир Мислевич. А то твій дідо Володимир Мислевич, мій вуйко, мамин брат. Він перший мав той фото-апарат, там у Лишні.
Дід Володимир, єдиний він був фотограф тамка у той час. Один час твій дід, а мій вуйко робив у Загребі, у якісь канцераії. Твій дід не був який-не-будь чоловік, думаю, був вчений чоловік.
- А де він був?
-Та там, коло нас, на ріці, коло Лишні.
-Чий то був млин?
-Наш, дідо зробив був і молов з два камені. Як діда вже не було, а тато і стрий сі поженили і поділилися, то зробили ще один млин на дрова, а цей був водяний.
-Чи маєте щось від тих старих річей?
Є ще одна верета, а то ще мій дідо замовляв разом з газетами і нитки з України. Маю ще малий Кобзар з України з 1956 року, а я його дістала 1958 року. Книжку Івана Франка дістала як нагороду моя донька Оксана, коли була на Семінарі у Ердуті.
-А як було, як ви доселилися до Шашінців, чи ви віддалися там, чи тут?
-Я перше була у Білгороді у мого брата, вирнулася до Лишні, а тоді була трохи у другого брата тут у Митровиці. Він тут мав хату, а я звідси віддалася до Шашінців за Петра. Ми були у Шашінцях штири роки.
-Чому Шашінці були цікаві, бо досить українців там приходили?
-Знаєш чого, там було газдів. То були господарі, сремці, які хотіли людей, котрі робили. Було у центрі села, на куті збиралися, приходили ті з Босні, але вони їх не дуже любили. Українців признавали, бо були здібні до кожної праці.
-Чи знаєте, хто з українців прийшов перший до Шашінців?
- Не знаю точно, але межи першими були Курмани, Стефанюки і Корпаки
-Чи отримували якісь звичаї у Шашінцях?
-Ні. Українці сі слабо сходили, а в той час було понад 15 хат. Мій Петро не дуже тримав до того. Він більше любив фудболь і йшов дивитися на їх змагання.
-Чи від самого початку співали у тій нашій групі? Хто вас там запросив?
-То був Михайло Ляхович. Він приходив і просив, каже: "Цьоцю, як ви не підете, то і мама не піде."А мій Петро не дуже то хтів. Петро мав маму, а діти ще не дорослі. Йшла і не йшла, а як діти підросли, тоді вже йшли разом.
Сремська Митровиця, 28 січня, 2007 року - Петро Ляхович
Любіца Паньків
Багато українців з наших теренів зацікавлені дізнатися більше про своє минуле, тобто точніше з’ясувати ту частину української історії, яка стосується переселення українців з Галичини до Боснії у часі 1890-1915 років.
На цю тему вже писали дослідники, які самі належать до нащадків тих переселенців. І мене цікавлять такі дослідження, записав уже кілька спогадів старших українців про життя у Боснії, тим більше мене цікавила причина їхньої міграції далі у світ. Це були дослідження про переселенців, які зараз живуть у Сремській Митровиці. Нижче подаю запис про одну українську родину з міста Шід.
Шід – місто на прикордонні Сербії і Хорватії, а належить до реґіону Срем. В одній українській родині ми провели розмову зі старшою жінкою-вдовою, якій ім’я Любіца Паньків:
- Пані Люба, прошу назвати ваше походження, хто з ваших переселився, де одружилися та дещо про вашу сім’ю.
- Мій батько називався Петро Логінський і переселився з Галичини, коли йому було п’ять років. Його сім’я мала поселитися десь біля Вінковців, у Хорватії. Там їм давали місце, але їм не сподобалося, бо не було досить лісу, а вони переселювалися задля лісу. Тому пішли до Єваджіїв, близько Тешня, 17 км від Добою у Боснії.
- Чи знаєте котрого року це було та з якого місця?
- З галичини, а ніколи не питалися з якого осередку, тому не знаю. Мій батько прийшов 1900 року.
- А ваш чоловік Олекса?
- Його дід був лісником в Україні і називався Федько, а його батько називався Андрій Паньків. Вони також жили в Єваджіях, мали хату близько мого батька. Згодом продали хату одному багачеві й переселилися до Ґрабовиці, де купили хату від одногосвященика.
- А де це село знаходиться?
- Біля Добою, це на дорозі між Добоєм та Баня Лукою. Панькових було п’ять братів і одна сестра. У Логінських так само стільки було. В Єваджіях були ще тільки сім’я Ковалєвсткі і їх було три брати. Вони жили неподалік мого батька. В Єваджіях я жила до свого 17-го року, коли вийшла заміж.
- Де там була найближча україська церква?
- Була в Деревенті та Прняворі.
- Чому ви вирішили переселитися до Срему та коли це було?
- 1954 року. Ми жили на одному горбі у Ґрабовиці, де не було зовсім води. Вода була тільки в потоці, а коли він пересихав, то води зовсім не було, і ми були змушені волами довозити її з ріки в барилах.
- Чим займався ваш чоловік?
- Він був столярем, а і землю ми обробляли. Українці були добрими ремісниками, будували хати, мурували, покривали. Правда, ніхто з них не закінчив ремісничої школи. І мій чоловік був самоук, а його дідо служив у жандармів у Тешні. Він з Тешня приніс котел (казан) на плечах до Ґрабовиці, 30 кілометрів, такий був сильний. У Ґрабовиці була дуже недобра земля, у Єваджіях була краща. Мій батько мав 7 років, коли повмирали його батьки, обидвоє за два тижні, а його сестрі було 11 років. Я завжди заплачу, як собі пригадаю. А був ще і молодший брат Михайло. І вони бідні якось збудували хату з каменя. Хто їм допоміг, цього ми нікого не питали і не знаємо. Наша хата була покрита черепицею. Нас було дванадцятеро дітей, а покажу знимку, до якої хати я віддалася.
Дуже намучилися, Боже хорони. Навколо нас жили самі мусульмани, перша хата – мусульмани, далі стрийко Стефан, а трохи далі хата баби по матері. Інших і не запам'ятала, тільки бабу. Вона була сама і тому я була в неї від свого дев’ятого року. А далі було ще дві хати Ковалєвських, а всі інші мусульмани.
- Що ви зробили з майном, коли вирішили переселитися?
- Продали, було можливо тоді продати, але ″будь за що″, а це було 1954 року.
- Чому ви вибрали за місце переселення Шід?
- Олекса і його брат Стефан ходили шукати в Митровицю, до Інджії, щоб щось викупити. Вибрали Шід, а краще було би, якби це було в Митровиці або Інджії. Ми тут також намучилися. Вибрали Шід, бо Стефан хотів залишитися у Босні. Його дружина була сербка.
- Як було, коли ви прийшли сюди?
- Купили землю біля дороги, збудували хату. Тоді ще багато людей тут будували хати, а того самого року була велика повінь шідського каналу ″Шідал″.
- З чого ви тут жили?
- Обробляле землю. Олекса ще займався столярством, а пізніше одержав роботу на будівничому підприємстві ″Ґрадітель″. Працював у Новому Саді та в інших місцях.
- А ваші діти де народилися?
- Всі троє народилися у Босні.
- Чи ви мали якісь зв’язки тут з церквою?
- Тут, у Шіді ходили бо русинської, парохом був о. Никола Ердель. Був добрим до нас, але не був довго, перебрався до Німеччини. Після нього прийшов о. Василь, забула призвище. Отець Василь був бідною людиною, дуже добрий до нас, приходив посвячувати хату. Я йому зварю каву, а він каже: ″Подивіться, а ви і це маєте″. В нього була дружина і п’ятеро дітей. Ми були добрі і з сестрами-монахинями.
- Чи було тут ще українців , коли ви доселелися?
- Було в Бачінцях, а в Шіді не було..
- Вам це не дуже заваджало, бо ви і там не жили між українцями.
- Ні... Нас насварила одна невістка від Панькових, яка живе в Кулі, де є багато українців. Казала: ″Які ви українці, коли не знаєте говорити по-українськи″. А які можемо бути? З ким ми могли говорити? Мамин батько був італієць, у хаті розмовляли по-сербськи, він не міг говорити по-українськи. Деколи мамина мама дещо сказала дітям по-українськи, коли його не було в дома. Стрийна також була хорватка, не вміла, і її діти не вміли. З ким я могла розмовляти? Мама мало знала по-українськи, коли віддалася, а батько рано залишився без батьків...
- Але ви свідомі того, що ви українці?
- Я люблю, і ще як любила наших українців. Мені в серці приємно тільки, коли хто згадає когось з українців. Здається, ніби мені хтось щось подарував, коли хтось спімне Україну. Не знаю чому мені так. Там, де віддалася в Ґрабовиці, свекор і свекруха були справжні українці і говорили, але я мало була з ними. Ми зовсім говорили по-мусульмански- сербською, але якоюсь іншою мовою.
- А як теперішній священик, чи приходить до вас?
- Отець Михайло Малацко, з ним ми дуже добрі.
- Чи тому, що о.Михайло Малацко і ваш син Андрій були товаришами?
- Він якось добрий, дружина його добра, шанована. Я коли піду до церкви, після Служби Божої вона каже: ″Зараз вас о. Михайло відвезе додому″. Деколи я прийду раніше до церкви, а вона каже: ″Сідайте-но тут, не чекайте надворі″.
- Ви, крім усіх ваших труднощів, приймали і чужих дітей-сиріт на домашню опіку.
- Так, ми прийняли двох хлопців, вигодували. Старший народжений 1972, а молодший 1974 року. У той час в Шіді давали таких дітей. Тут була одна сусідка, а її син працював у соціяльній установі, котра старалася про безпритульних дітей. Я працювала у ″Мітларні″, яка розформована, а тоді пильнувала доньчиного сина-мого внука. І сусідчин син запропонував мені взяти одного маленького хлопця, бо внук був уже трохи більшим. Я тоді так, жартуючи, сказала, що ″можна″. Після якогось часу він прийшов і каже: ″Ходім по того малого до Митровиці″. Та дитина була в Митровиці в шпиталі, знайшли його покинутого під якимось сходами.
- Чи установа щось платила за це?
- Небагато. Вбрання вони давали, а на їжу давали гроші, але це було зовсім мало, скільки це було би в нинішніх грошах, не знаю.
- Що могли купити за ті гроші? Наприклад, мішок муки могли?
- Могли купити їжу для дитини і ще трохи залишилося. Ми мали корову, так що не мусіли купувати молоко. Той старший мав шість тижнів, коли ми його взяли, а той другий був ще меншим. Я їх взяла і тоді вже ніде не могла працювати, а було додатково важко, бо Олекса майже ніколи не був удома, зі своїм підприємством працював по інших містах. Приходив деколи на вихідні дні. Я не могла ніде працювати, бо ми мали поле, корову, були діти, а була і баба.
- Чи Олекса отримав пенсію і коли помер?
- Він працював 25 років, а пенсія була маленька. Олекса помер 1987 року. Раніше тут були монахині, українки, тепер їх тут немає більше. Між ними була одна старша сестра, дуже добра. Ми познайомилися з ними а церкві. Мій Олекса більше разів дещо в них робив. Вони досить часто приходили до нас, бо ми тут були одинокі українці.
- Ви напевно приготовляли українські страви?
- Певно, що так. Варила борщ, обов’язково вариники, завиванці, гриби на Святий вечір, коли мусить бути дванадцять страв, також простирали сіно на столі. Тут посходимося, і кутя, чорнослив, капуста, горох,... буде дванадцять страв.
- Чи ви носите паску на посвячення на Великдень?
- Обов’язково, але ми святкуємо і празник (славу) святого Івана.
- Як до того прийшло? Чи це така ″слава″, яку мають православні?
- Знаєте як, ми не взяли її, але коли батьки переселювалися з України, в їхньому осередку це був церковний празник. Коли рушили звідтам, священик їм сказав: ″І там святкуйте той празник, не опускайте. Це великий святий″.
- Як ви трактуєте той празник, як на зразок сербської ″слави″?
- Зійдемося ми, рідні, й святкуємо в колі родини. Були один час уже й покинули, тоді захворів мій син Воя і баба Іванка, і тоді ми вирішили, що не будемо більше покидати. Так це залишилося, і так буде, поки я жива...
Можна зробити висновок. Перший раз дізнаюся про факт, що переселенцям давали землю і біля Вінковців. По-друге, підтверджується факт, що наші люди йшли, бо їм хтось обіцяв дати ліс, що тоді вважалося багатством. По-третє, ця жінка своє довге життя прожила в оточенні інших народів, а любов до свого українського ще зберігається, а також досить добре збережена пам’ять про предків.
Цей запис, можливо, і не дуже цікавий, але коли би ми назбирали багато таких спогадів, і з кожного дізналися хоч маленьку новинку, краще би пізнали і з’ясували сторінку з історії боснійських українців та їх нащадків.
грудень 2006 року – Петро Ляхович
Спогади Марії та Ярослава Ільчешин
У Сремській Митровиці жиє українська родина Марії та Ярослава Ільчешин. Я вирішив з ними порозмовляти і записати їх спогади із дві причини: перша, тому, що вони є зразковими українцями, а друга, тому, що цього року їм наповняється 50 років подружнього життя.
І Марія і Ярослав були членами Групи співаків джерельних пісень у фольклорному ансамблі "Коломийка" від самого засновання 1979 року. Вони є активними членами Товариства плекання української культури "Коломийка", і активно бируть участь у всіх заходах того товариства. Якщо не беруть участь як учасники програми, то обов'язково вони між глядачами, якщо десь їздиться, і вони обов'язково їздять. Порядно відвідують Богослужіння у нашій церкві, а і своїх дітей виховують у токому дусі.
-Звідки ваші предки приїхали з України і точно коли?
Марія: - Моя мама прийшла як мала рік. Вона народилася 1903 року десь коло Тернополя, в Україні, а приїхала до Босні як мала один рік. Тато народжені в Босні. Я з родини Заволодні, а ми жили в селі Гаєва в Босні. Можу тобі показати кілка знимок з нашого життя з Босні, бо досить того позабувалося а на знимках видко і пригадує дещо з минулого.
Це є наша церква у Гаєві, а видно і люди як ідуть з церкви. А пригадую собі, як одного разу я домовилася з товаришками і товаришами піти після Служби Божої на музики, а потім піти до Лишні до знаного фотографа Володимира Мисливича щоб зробив нам Фотографію. Я і сьогодні її маю, а це було 1951 або 52 року.
Тут видно як мій брат зробив собі кузню у селі Гаєва і робив в ній як коваль. Це могло бути десь около 1947-48 року
Хотілам ти дати одну сліку, а то був іспрацяй, Чи знав Романа Радекевича? Відходив до війська, а він мій брат від вуйка. З Лишні, а бачиш як тут везли з кіньми.
А тут маю і одну стару книжичку від моєї мами, але хто знає скільки стару. Я попри маму і той молитовник научила читати.
-А коли Ільчешини прийшли з України?
Ярослав: -Мама з Бразилії а тато з України.
-Ваша сестра Софія у своїх спогадах говорила, що вони йшли кудись водою, коли доселювалися.
Ярослав: -Баба перше була в Бразилії. Мамині родичі переселилися до Бразилії. Вони там жили досить років. Моя мама там і народилася, а мала п'ять років коли вони переселилися до Босні. Баба десь вмирла в дорозі на морю. Її тоді впустили в море з корабля, бо їздилося довго і не було де інде поховати.
Мої тато Йосип Ільчешин були у Діброві, з Діброви перейшли до Прнявора, а не знаю з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, тут одружилися з нашою мамою. Дівоче призвище моєї мами було Коржан.
-А то значить, що українці селелися через океан, а тоді верталися?
Ярослав: -Вони прийшли там до Босні, і я там народився. А то колись люди були веселі, тягнули, але були веселі. Ану видиш, таке життя, як це йшлося, було і доброго і злого життя. Було веселіше ніж нинька, а в Босні було дуже весело, і сербани, і українці були такі веселі.
А це маю знимку, як ми випроваджували до війська одного хлопця і зробили знимку з тим "джіпом".
Марія: -Це було в Поточанах.
-Яка там пропаганда була, коли мали селетися з Босні?
Марія: -Чули одні від других.
Ярослав: -Це мало б говоритися пару днів, щоб це усе обговорити, де ми жили, як жили, де ми упізналися, це усе історія.
-Як би ми писали історію усіх українців поодиноко, то була б, знаєте яка книжка. з розповідей поодиноких зробимо цілісність. А тепер поговоримо трохи про ваше життя в Шашінцях.
Марія: -Ми до Шашінців переселилися 1956 року і там жили, а Славко прийшов ще борше, а я віддалася за нього 1957 року.
Ця знимка, коли смо сі доселили у Срем. Тут я, Владо Боргій. Це було 1958 року, а того року смо сі доселили. Владо робив у пекарні.
-Чому до Шашінців?
Марія: -Одні других тягнули. Було найбільше праці у господарів. Мусілосі якось починати, мусіло сі жити. А що можеш, таке життя. В Босні було файно, а тоді війна, а після війни нічого сі не лишило.
До Шашінців найбільше йшли за роботою, одні за одними, знаєш, як там було тяжко жити. У Шашінцях нас двоє купили якусь хатину та даправлєли, а тоді він дістав пляц тут, де ми тепер у Митровиці. Від підприємства дістав пляц на відплату, і зробили хату, усе брали кредити.
-Чи люди в Шашінцях більше купували хати чи пляци?
Ярослав: -Купували і хати і пляци, так працювали, що кажуть... Ті домашні нас називали "русами".
Марія: -Ми для них були "руси і рускині".
Ярослав: -Вони казали: -Прийшли "руси" з куферком, а зробили хати і усе більше, ніж ми тут роками.
-Так більшість робила, купували пляци а тоді мурували хати?
Ярослав: -Мурувалися хати найбільше толокою. Помагалися українці між собою. У Шашінцях народилися наші діти.
Марія: -А це, коли ми працювали у задрузі-спілці в Шашінцях. Це було 1956 року і я ще не була віддана. Тут Ярослав, його брат Йозо...
А тово як ми учили за шнайдерів. Тут є Мальвіна і Вольга Басіщючка і це 1959 року у Шашінцях, курс 6 місяців, хто хотів записатися і ми вписалися.
-Значить, що ви одружилися 1957 року, а далі говоримо про ваше спільне життя.
Марія: - Це так само 1959 року, я і Славко. Він на коні а я тримаю. Це в задрузі, я йому приносила їсти. Я принисла йому обід, а він на коні, фотографується, а вони сміються і кажуть: "Іди і ти."
Тут так само Славко в задрузі (землеробча спілка). Він там робив.
Ярослав: - То я на своїм мотоциклі Вже пізніше в Митровиці. Досить наших українців, яких я знаю так були собі придбали такі мотоциклі і возилися ними, всюди нас було, цілу Воєводині обїхали, і до Босні їхали.
-Чи було наших людей у Шашінцях?
Марія: -Було доста, а тепер щось не знаю, розійшлися, а ті що лишилися, позабували.
-А як було йти до церкви з Шашінців?
Марія: -Знаєш як, йшлося біціклом, пішки, було і фірами, возом - підемо на станцію до Вогню. Йшлосі як яке велике свято. А вже пізніше ішов Славко каміонетом і позбирає українців на свята.
-Чи сте сі сходили?
-У початку було, робили танці, а Стево Райц грав на гармонії. Він був перший музикант, а пізніше кум Причепа.
Ми у Шашінцях мали організацію, а не була тільки українська. На нас скаржилися до суду і Општини бо ми робили гульки, а не наплачували, а вони не мали відвідувачів у Будинку молоді.
Це так робилося і в Босні, оден возьме шапку і каже: "Ану, хлопці, кожний по динар по два." Назбираємо і дамо музикам, і щоб хлопці щось випили. Так само і в Шашінцях, грав Стево Райс, і нам було файно, ми його кликнимо, назбираємо тих динарів, купимо літер чи пів літра горівки. І він випє і дамо йому якийсь динар. І йому було добре у товаристві і нам файно.
-До Мітровиці люди йшли за роботою, за фабриками?
Ярослав: -Люди знаходили працю в фабриках у Митровиці, а найбільше через дітей, бо мусіли йти до школи, на промислові науки.
Марія: -Славко їздив 11 років велосипедом на роботу до Митровиці.
Ярослав: -Я свій цілий робочий вік, 38 років провів у підприємстві "Мітрос". Робив в шихтах, їздив, а тоді кажу: "Не можу більше." Колись були великі сніги, сельні морози.
-А ви вже разои прийшли до Сремської Митровиці?
Ярослав: -Так, 1961 року смо сі доселили. Я прошу тебе представити нас разом, бо ми разом прожили ціле життя.
-Буде усе, буде і та знимка як вона вам носила їсти.
Ярослав: - Як ти нас поставиш у книжку, то не питаю скільки буде коштувати, ми возьмемо.
Сремська Митровица, лютий 2007 року Петро Ляхович
Портрет «Нової думки» 1985 р.
Антін Михайлович
Марія Ляхович, Ср. Митровица:
«Співаю в групі співаків українських джерельних пісень в нашому ансамблі...»
Ці рядки написані з глибоким переконанням, що вони дуже блідо відзеркалять усі переживання, турботи, приємні хвилини, впрост – долю одної жінки-матері, про яку хочеться росповісти. Життя надто складне, окримо тоді, коли людина старається заповнити його корисною працею, яка буде плодоносною не тільки для неї, але і для інших.
Ця людина, ця жінка мати, якій присвячено ці рядки, називається Марія Ляхович і живе в Сремській Митровиці. Чи було окримої причини поговорити з нею і все почуте записати? Мабуть було?...І не одна причина сприяла цьому...
Народилася вона 1930 року в селі Лішня біля Прнявора. У її батьків – Катарини й Володимира Мисливичів – було сьомеро дітей, все дівчата. Про своє дитинство та молодість з приємністю згадує:
- Думаю, що моє дитинство було гарне, хоча роботи ніколи не забракало. Крім батька чоловічих рук не було в хаті...
А ми, дівчата, все знайшли часу для дрібних людських радостей: читали, вишивали, рисували, а найчастіше – співали... В усіх нас був розвинений музичний талант і кожну хвилину, чи то в часі праці, чи вечером біля свічки, ми заповняли піснею. В нашій хаті говорилося, читало і співали тромовно: українською, польською та сербськохорватською мовами. Читали ми багато. Батько десь розбудовував книжки, журнали, газети, приносив їх дому, а ми це розчитували з першої по останню сторінку. Батьки піклувалися нашим вихованням. І хоча їх життя не було легке, вони, маючи на увазі ці часи, осягнули досить високий рівень освіти. Батько добре володів не лише українською, польською та сербськохорватською мовами, але й російською. За фахом був фотограф, один з перших в цій частині Боснії. Ремесла цього навчився з книжок. Свою першу камеру сам собі зробив. Так фотографія знайшла відповідне місце в нашому житті і залишилась по нинішний день. Я цього навчилася від свого батька, навіть посвідку маю, а мої діти навчилися від мене. Своєю камерою батько врятував від забуття чимало подій з життя українців у Боснії.
- Після війни, коли все здатне ставало у лави, щоби відновити зруйновану країну, я і мої сестри, тому що були грамотні, робили різні переписи і все що було потрібне. Одна з моїх сестер стала до праці в пошті, а я службовцем у місцевій канцеларії. Моїм завданням було одружувати пари. Будуче метрикальним службовцем я одружила тридцять пар, а серед них і себе зі своїм чоловіком.
І так перед нами стало відкрите одне життя, в якому чергувалася важка праця з приємними хвилинами в дружбі з книгою, піснею або якоюсь іншою формою мистецької творчості. Нашим розмовам прислухувалося і десятирічне дівчатко, яке весь час тут вешталося.
- Це моя наймолодша доня – Таня називається. Бачите, в житті різно буває. У мене десятеро дітей, усі здорові. Ні одно не померло. Мене люди часто запитували, як я могла виховати стільки дітей. Моя відповідь все була однакова: було важко, але гарно! Всі вони вийшли на добрих людей. Часто відвідують батьківський дім, а то для мене найщасливіші хвилини. Коли раз у році всі разом зійдуться, зі своїми дружинами і діточками – справжнє свято!
...
Про все Марія говорить з материнською гордістю, а ось - сльози котяться.
- Хоча моє життя не було легке, я ще не здаюся. Шість років тому у Сремській Митровиці зорганізовано український ансамбль і я зразу стала його членом. Співаю в групі співаків українських джерельних пісень. Багато я знаю українських джерельних пісень. Навчив їх мене відомий лішнянський співак Микола Чорний. А шкода, бо піснею наш народ висказує усе своє горе, усі свої страждання, свої мрії... Люблю я і ці новіші пісні, але вони відображають почуття лиш одної людини. Почуття цілого народу міцніші...
- З групою я вже п’ять разів виступала на «Червоній ружі» в Руському Керестурі. Виступала на крайовім огляді джерельної творчості у Вршцу, звідки наша пісня, хвилями Радіо Београду, залунала у всіх краях Югославії.
Крім Марії, в діяльності ансамблю беруть участь і її діти: Михайло, Надія, Еміл, Микола, Борис та Таня, яка вже танцює в дитячому складі.
Виходячи з дому в Тицановій вулиці напливали різні думки... Добре, що ще є таких людей! Вони своїм прикладом показали, що й важке життя може бути гарним і приємним. Кожний інший коментар був би зайвим....
