петак, 27. јул 2012.

Нове видання Надії Ляхович


     Надія Ляхович, поетеса, культурний діяч та завзятий працівник на відродженні та збереженні національної самобутності, де б не жила чи працювала.
     Весь свій робочий вік Надія працювала вчителькою дітей дошкільного віку. І саме на тім полі вона намагається продовжити працювати через новий вид діяльності – видаванні книжочок для дітей. Перша з тих книжочок вийшла з друку саме сьогодні. Бажаючи чим краще сповістити про це видання, я попросив Надію сказати своїми словами про цей її новий вид діяльності для дітей і чим вона спонукана до того.

“Це не аж так і новий вид діяльности, а продовження 30-річного товаришування з чистим, до сліз чесним, відкритим, чародійним світом дитячих душ. Великий привілей для вчителя – мати відкриті двері і вільний “вступ“ до цього чудового світу. Побувати у цьому світі, нам дорослим, дуже корисно і повчально.

Поміж багато інших речей, побування в цьому світі мені відкрило очі до одної істини : діти понад все люблять ПРИРОДУ (коли під ключ дамо чоколядки, цукорки і комп’ютери) І ІСУСА – точніше Ісусика, Новонароджене Дитя. Росповіді про Його народження і Його життя діти слухають з відкритими ротиками  (і серцями), вірші, пісні, сценізації – захоплюють їхню увагу у моменті. Всі дівчата хочуть бути Марія, а всі хлопці хочуть бути Йосиф, або царі, або пастушки.......Чому це так – ну, відповідь на це питання об’ємна і про це можна буде другим разом..........

Саме головне, ми, дорослі, часто не наважуємося (або забуваємо!) підтримати цю натуральну і споконвічну любов, і тому я рішила поєднати тих дві  ПОТРЕБИ, необхідні для здорової, жеттєрадісної дитячої душі.

Хмарка – дощик, сонце – промінь, все разом веселка, яка зі своїх кольорів сплітає коцик для Ісуса – ось і перша книжочка. Діти навчаться як настає веселка, які кольори має, а до того почують Ісусика ім’я. І все!

Наступні книжочки, що чекають час на друкування, про комахи, про квіти, про тваринки – дитина вчиться про природу, вчиться нові слова, а все обгорнуте в любов і красу.


Надія Ляхович
     Надія народилася у Сремській Митровиці 19 лютого 1961 року.
     Всі в родині втішилися, бо після п’яти хлопців до родини прийшла і одна дівчинка. Брати вже були звикли, як обходитися між собою, а тут з’явилася сестричка, до якої вони мусіли ставитися якось інакше. Навпаки, Надія підростала в оточенні братів, і це їй дало мужність та силу пробиватися у житті, а в мамі Марії вона бачила найбільшу поміч і підпору.
     Надія закінчила початкову школу, потім Середню Педагогічну Академію, де отримала звання учителя початкових шкіл з 1 по 4 клас, у Сремській Митровиці (1976–1980 рр.) і Педагогічну Академію, де здобула диплом учителя в дошкільних закладах, також у Сремській Митровиці (1980–1982 рр.).
     «Я про себе назагал мало люблю говорити, бо переважно працюється, і тоді праця говорить про людину. Але все одно: у родині Ляховичів, в якій було десятеро дітей, батьки самі були обдаровані Богом щодо музики, культури і найголовніше – любові до України та української мови взагалі. Вони своїм життям передали нам ту любов і втілили те почуття щирої, глибокої любові до України, яку вони втілили у своє життя, і продовжували своє життя в напрямку розвитку самих себе, своїх здібностей.
     З тих здібностей ми користали, щоб трошечки розворушити українську громаду у Сремській Митровиці, а тоді і ширше, на теренах колишньої Югославії, розбудити це життя і тягнути його далі”, – говорила Надія 1997 р. журналісткам Марії Багрій та Світлані Строцькій з Нового Саду, які працювали для радіопередачі «Українські обрії», котра транслюється на хвилях Радіо Нового Саду (Воєводина, Сербія).
     Але вернімося трохи назад. Усе, що того року почалося, триває аж до сьогодні і дало житті Надії напрям кількох пов’язаних активностей: українознавство, праця на українському полі культури, вдосконалювання української мови і писання в тій мові, участь в українських культурних товариствах, хореографічна робота і праця з українськими дітьми у школах і садочках.
     Як каже Надія, багато вона отримала у батьківському домі, але той момент, коли вона з братом Михайлом відбула навчання у Літній школі (семінарі) в Ілоку (Ховатія) у 1977 р., означає початок вдосконалення і праці на українському полі. Вона була правою рукою братові Михайлові, коли вони розбуджували українську громаду у Сремській Митровиці і засновували український ансамбль «Коломийка». Михайло був хореогафом і керівником, але Надія у всьому йому допомагала, і її авторитет в ансамблі був немалий. Коли Михайло відбував військовий обов’язок, то Надія проводила репетиції і навіть ставила хореографічні композиції.
     Протягом 1980-1990 рр. Надія працювала викладачем української мови у Літніх школах для українських дітей і молоді в різних містах Хорватії. Там вона працювала з учнями різного віку, беручи участь у підготовці навчальних програм і опікуючись дітьми у вільний час.
     Але, крім праці, для якої була потрібна любов, треба було працювати і для заробітку, і тому Надія з листопада 1982 р. по червень 1985 р. змушена була покинути рідний дім і працювала вчителькою в садочку «Наша радост» у Крупні (Сербія).
     На нашу думку, це був досить важкий період у житті Надії, а тоді настає час, коли вона з’єднує працю з любов’ю і користю для української громади колишньої Югославії. Надія переходить до Славонського Броду, отримує там посаду секретаря та адміністратора Українського культурно-освітнього товариства з вересня 1985 р. і залишається на ній до вересня 1988 р. Її праця тут складалася з полагодження кореспонденції, організації концертів, гастролей, різних зборів, репетицій тощо.
     У той самий час і у Славонському Броді Надія працює редактором і диктором української радіопередачі „Радіостанції Славонського Броду”. Вона сама готувала матеріали та музику для передачі і сама вела її.
     Такі праці і посади пробуджують в Надії бажання подальшого вдосконалення на полі української мови і українознавства. Тому вона знайшла можливість побувати в Україні і там закінчити курс української мови та літератури в Київському Державному Університеті ім. Тараса Шевченка (Україна) у 1987-1988 рр. Вдосконалення продовжується на курсі ознайомлення з українською культурою в Київському Міському Педагогічному Училищі в Києві (Україна) у 1989 р.
     Все це було переплетене, бо в той час, у 1988-1991 рр., Надія також працювала вчителем української мови та культури у цілоденній школі ім. Франьо Маренича у Бебрині, у Славонському Броді (Хорватія). Тут її обов’язки були відповідальними і багатогранними: праця з дітьми, укладання програм, ознайомлення учнів з практикою з української етнології, заняття з хором та танцювальним гуртком.
      Ще з дитинства Надія свої почуття і бачення світу проявляла через вірші. Мама Марія ще змалечку зрозуміла цю здібність і старалася підтримувати та розвивати дар писаного слова у дівчинці. Перший «більший» успіх на цьому полі Надія осягнула у п’ятому класі початкової школи, коли на конкурсі республіканського рівня за віршоване побажання з Новим роком між 1800 учасниками її вірш був обраний у числі 10 найбільш вдалих. Українською мовою Надія починає писати після Літньої школи в Ілоку, Хорватія, 1977 року, бо до того часу писала по-сербськи.
     Вірші Надії українською мовою публікуються в журналі «Нова думка» (Вуковар, Хорватія). Це вродило плодом, і вона уклала ці свої вірші у книжку під назвою «У мене жіноче серце», яка вийшла друком у 1990 році у співвидавництві Союзу Українців і Русинів Хорватії та Видавництва «Руске Слово» з Нового Саду.
     Згадана збірка віршів Надії Ляхович є першим виданням, опублікованим в Югославії авторкою, яка там народилася.
      Надія також спробувала себе в перекладі з сербськохорватської мови на українську. Так, 1991 року вона переклала з сербськохорватської на українську мову книжку Неделька Терзича «Сребрні ґлас» – «Срібний голос – вірші про циганів», яка побачила світ у видавництві Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, Новий Сад, філія Сремська Митровиця.
     У той період в колишній Югославії спалахнула громадянська війна, про яку ми вже згадували.
      Коли у Славонському Броді почалися воєнні дії, Надія, зрозумівши, що життя на цих просторах стає з кожним днем небезпечніше, разом з монахинею-василіянкою Зеновією зі Славонського Броду пускається в далеку і небезпечну дорогу до Риму. Спочатку вони поїхали поїздом до Загребу, і ця подорож замість двох годин тривала вісім, а ще до того воєнні літаки весь час літали над поїздом. Зі Загребу вони поїхали до Риму, і там  Надія знайшла притулок в Українському Католицькому Університеті, де за старанням монахині Мирослави Бабей їй дозволили перебувати, доки не знайдеться інакше рішення. Надія тут прожила сім місяців і за це вічно вдячна священикам, а зокрема сестрі Мирославі, яку від того часу вважає своєю другою мамою. У травні 1992 року за допомогою родини Мончаків з Монреалю Надія переїхала до Канади. Цікаво сказати, що за кілька днів перед виїздом до Канади Надії пощастило відбути сповідь у Базилиці Св. Петра у Ватикані, а сповідав її сам Папа Римський Іван Павло Другий.
     «Я до Канади потрапила не з якоїсь любові, але з потреби. Але коли я вже туди потрапила, до Монреалю, французької частини Канади, я зрозуміла, що сидіти бездільно не варто. Життя тут було спрямоване на українську громаду, розвиток себе як особи української, створення впливу на інших. Я зрозуміла, що мушу пошукати тут своє місце, бути такою, якою я є. Слава Богу, вдалося мені зараз у перше літо мого перебування у Монреалі потрапити в табір СУМу (Спілка української молоді) як вчительці. У цьому таборі починається моє українське життя в Канаді.
     Стала я членом СУМу, перше як вихователь групи дітей, потім перебрала дитячий хор, з яким ми готували різні концерти й імпрези, що відбувалися в колах СУМу. Потім я стала керівником культурно-освітньої референтури, а це вже означало організацію культурних імпрез, створення читального гуртка дітей, де читали, пробували писати.
     При тій Спілці існував хор «Боян». Я спочатку співала в тому хорі, пізніше стала його головою. Я мала не тільки вдоволення співати у тому хорі, але й вдоволення, що можна організовувати різні концерти, виступи, спілкуватися з людьми.
     Другою частиною канадського українського життя є церква, яка там дуже розвинута. Маса людей приходить до церкви, горнеться до неї. Церква також має свої різні організації. При церкві Успення Матері Божої також працював хор, в якому я співала з дуже великим задоволенням. При тій церкві була і жіноча організація, до якої я також належала. Вона організовувала різні імпрези, наприклад, під час Різдва «Спільну Кутю” – Святу Вечерю, на яку приходять всі парафіяни. Всі разом їдять різдвяні страви, колядують. Це прекрасне почуття, коли ви чуєте, як 300-400 людей колядують. На Великдень було «Спільне Свячене».
     Згодом я вирішила переїхати до Торонто, де була можливість знайти працю при українських школах або садочках, чого в Монреалі не було. Прибувши до Торонто у жовтні, я вже в грудні почала працювати в українському садочку, в якому працюю і зараз...» Це слова Надії з того самого інтерв’ю.
     Якби хтось забажав змалювати Надію як особу і окреслити все, що заповнює її життя, то, напевно, треба сказати наступне: вона навчалася і обрала собі професію працювати з дітьми дошкільного віку. До того треба додати українську культуру, церкву і понад усе українську пісню. Ось життя Надії і окреслено такими рамками, а, крім того, займалася організаційними справами і обіймала багато громадських посад. У Монреалі за ті три роки перебування вона була на посадах: керівник дитячого хору при Осередку СУМ у Монреалі; член Управи та Культурно-освітньої референтури Жіночої Ланки при Осередку СУМ у Монреалі; член Культурно-освітньої референтури при КУК, Відділ Монреаль; голова хору «Боян» при Осередку СУМ у Монреалі; секретар Української Шкільної Ради провінції Квебек у Монреалі; пресовий референт Осередку СУМ у Монреалі; голова Культурно-освітньої референтури Осередку СУМ у Монреалі; виховник та головний виховник у таборах Осередку СУМ у Монреалі...
      Багато посад, багато обов’язків і відданої любові, але справжньої праці для Надії тут не було.
     Всі ці обов’язки і добра практика в Осередку СУМ у Монреалі дали Надії нагоду побувати в Україні і там також працювати з любовю як викладач психології, розвитку дитини та співу в таборах Спілки Української Молоді в Україні, в селі Делятині у Карпатах.
     Отже, Надія у 1995 році переїздить до Торонто, де знову ж швидко включається у громадське і церковне життя українців. Найголовніше, що Надія отримала роботу в садочку «Світличка ім. Цьопи Паліїв» у Торонто, де працює й до сьогодні.
     Але Надії недостатньо тієї офіційної праці – вона відразу ж прилучається до українських організацій, де заповняє свою потребу у пісні, спілкуванні з людьми і корисній праці. Вона стає членом церковного хору при церкві Святого Миколая у 1995-1996 рр. і членом хору „Левада” при Українських Молодіжних Ансамблях у 1996-1997 рр. В тих хорах Надія співала, тому що не уявляла свого життя без пісні, а корисні для себе самої та інших праці здійснює як виховник у релігійних таборах при монастирі Пресвятої Богородиці в Оранджвілі у 2002 та 2003 рр. та допомагає в таборах молодіжної організації Пласт у Ґрафтоні кожного літа у 1997-2004 та 2006-2007 роках. 
     Як уже згадувалося, Надія включилася в діяльність різних культурних організацій і обіймала там посади, працюючи на яких з потреби і любові, тримала свій робочий дух у постійних активностях. З 2003 по 2005 рік вона була секретарем Українського З’єднання Харитативного Фонду в Торонто.
     Надія і до сьогодні активна в українській громаді Торонто. Тепер вона виконує такі обов’язки: голова Дошкільної Ради при Шкільній Раді Українців Канади; секретар і кореспонденційний секретар Централі Суспільної Служби Українців Канади; кореспонденційний секретар Світової Ради Суспільної Служби при Світовому Конгресі Українців в Торонто; секретар Канадського Об’єднання Українців колишньої Югославії в Торонто (до речі, тут про неї можна говорити як про одну із засновниць).
     Що ще розповісти про Надію? Вона живе і працює в Торонто. Чим заповняє своє життя – вже сказано, а ще можна додати, що вона час від часу дещо й напише, як, наприклад, коротке оповідання «Нам їхати, а хата».

Нема коментара:

Постави коментар