Вже два тижні о.диякон Михайло Ляхович з дружиною Любою відвідують європейські країни та Сербію. В тому перебуванні на цих просторах вони стараються відвідати чим більше значних людей, які пов'язані з ними як родина, приятелі, куми, знайомі та співпрацівники на полі призберування, записування і збереження традицій українського народу в цілому або тої частини, яка проживала на цих просторах. Їм також цікаві і місцевості у котрих жили українці, де залишилися тільки бідні сліди, що тут колись були гарні українські села. Відвідують і ті місця, де іще жиє українська громада.
Отець диякон Михайло і дружина Люба найдовше затрималися у Сремській Митровиці та Лачарку, де іще мають рідних.
Вони мали нагоду дивитися на міжнародний фестиваль фолькору, який відбувався у Сремській Митровиці, на якому брало участь і Товариство плекання української культури "Коломийка".
 |
| о. Зеновій Вовк та о. диякон Михайло Ляхович |
У неділю, 14 серпня о. диякон Михайло брав участь у Літургії у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього. Домашній парох о. Зеновій Вовк привітав гостей з Торонта і запросив відспівати многоліття о. Диякону Михайлу і його родині.
Всі разом зробили знимку на пам'ятку. |
| о. Зеновій Вовк, о. диякон Михайло Ляхович та всі присутні парафіяни |
 |
| о. диякон Михайло з присутньою ріднею |
Михайло Ляхович
Михайло, п’ятий син Марії і Івана, народився 13 червня 1959 року у Сремській Митровиці. Він перша дитина своїх батьків у власній хаті, на власному подвір’ї, де вони дожили свій вік.
Михайло у Сремській Митровиці закінчує початкову школу і Ґімназію, а Академію мистецтв у Новому Саді, а пізніше став викладачем образотворчого мистецтва в ґімназії у Сремській Митровиці.
Він вже від своїх батьків сприйняв почуття національної приналижності до українського народу, а тут дав свій внесок і о.Стефан Пітка, тодішній парох у Сремській Митровиці, який поміг і спрямував Михайла на Літню школу українознансва в Ілоку (Хорватія) 1977 року.
Сам Михайло розповідає про ті часи: ″На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід. Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку. Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали. На це о. Стефан сказав нам поїхати до Ілоку і передати привіт Гавріїлові Tакачу, який був головним організатором семінару. Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару. Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.
Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі. Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське. За це я нераз дякував о. Стефанові.
Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці. Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили до нього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиці почалося. Величезна заслуга у цьому і о. Стефана″
Михайло 1978 року поступив на Художню академію у Новому Саді і зразу почав навідувати КМТ ім. М. Горького, де окремо приманило його стати танцюристом. Він швидко вчив, а окремо цікавила його хореографія. Нахил до музики вже мав з батьківсьгого дому.
Він усім своїм єством заглиблюється у пошуки шляхів, які б зближили його з українством. Невдовзі ці пошуки увінчалися успіхом: Михайло організовує самодіяльний колектив ″Коломийка″, і керує ним упродовж багатьох років.
- Коли повернулися з літньої школи, ми почали працювати, - пригадує Михайло. - Притулок ми знайшли у Будинку молоді "1Листопада", в самому центрі міста, коло нашої церкви. Спочатку давали терміни, які нам не дуже відповідали. Пізніше, коли побачили, що ми серйозно працюємо і що сходимося не тільки з усіх кінців міста, але і з Лачарку, то дали нам більше часу. Але я мусів до Нового Саду і приїзджав раз тижнево і тоді ми працювали і довше.
- Найцікавіше було, що ми мали, так би сказати, сімейні групи, пригадує Надя. - Так були аж п‘ятеро Сем‘янових, четверо Ляховичів, троє Капроцьких, Чорних і Дзвіників, по двоє Воротняків, Писанюків, Душенків, Відаковичів та інших. Отець Пітка нам запропонував ходити колядувати і таким способом приманими і старших. І справді вже після Різдва старші заснували групу співаків, яка постійно зростала і все краще співала. Були це переважно наші народні пісні і диригент не дуже був потрібний. Але з часом і вони почали цей спів вдосконалювати і це ще краще звучало. Правда, було і обдарованих співаків, як наприклад Іван Тарадайко, Марія Ляхович, Марія Сем’янів, Василь Сем’янів і інші.
Пригадує Михайло. - І хоча ми були формально на їхньому списку, ми були зовсім самостійні в роботі. Правда, ми часто готували частину своєї програми коли виступали разом з ними. Але мали все забезпечене. Нам навіть забезпечили автобус для першого виступу на "Ружі" в Керестурі. Так ми і залишилися в рамках Будинку молоді, потім вибрали соби назву "Коломийка", не лиш тому, що це був першй танець, якого ми явно виконали, але це між нашими людьми була популярна назва.
Михайло написав його погляди про “Коломийку” від початку до сьогодення: “А все почалося від мрії. Ця мрія була палка і велика – розбудити українців Сремскої Митровиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті, розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі. Мрія ця зродилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвічиних людей. У зародку “Коломийки” стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Капроцкі. Ми почали заохочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на пробу. Знайшли ми і крепетитора. Був це досвідчиний музикант Ярослав Пречепа. Люди були, охота була та одного бракувало; дозволу політичних органів. З початку одержати цей дозвіл не було просто. Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від себе. Але, вона не згасала. Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціялистичної Молоді Бранки Прокоп. Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і – дозвіл отримано. Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремскій Мітровиці. Здається, що вирішальну роль у одержанні дозволу відіграв і тодішній директор Будинку молоді Душан Ерцеговац. Він від самого початку нас підтримував і завжди виходив на зустріч нашим бажанням.
Ми почали працювати з безмежним ентузіязмом. У той час я був студент Академії мистецтва у Новому Саді і там став членом КМТ “Максим Ґоркий”. Все, що я навчився там, старався переносити до “Коломийки”. Нашою першою хореографією був досить простинький “Гопак”. Із тим “Гопаком” ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців “Червона Рожа” в Руському Керестурі. Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіязму вийдуть на сцену. А побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів високих хлопців і срунких дівчат. Українці Сремскої Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену і там залешилися і до сьогодні.
Тут треба сказати, що крім танцювального гуртка, почала прцювати і група співаків. Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі. Це вперше ті пісні потрапили на сцену. Члени групи з ентузіязмом і відповідальністю ставилися до участі в групі, хоча мали свої домашні обов’язки. Їхній труд увінчався успізом, коли в 1981-ому році вони виступили на Воєводянському фестивалі традицій у Вршцу. Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до відходу у вічність а саме Марія Ляхович, Марія Сем’янів та Іван Тарадайко. Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутність.
З того року ми кожного року виступали на “Червоній Рожі”, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими. Ансамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.
В 1984-ому році ми відзначили п’яту річнецю свого існування. Концерт відбувся в будинку Педагогічної Академії. У той час ми думали, що п’ять років-це велике осягнення. І воно було з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меншин.
Найбільше успішним періодом “Коломийки” були роки 1985-86. Оба ці роки ми одержали нагороду за найкращі хореографії на Червоній Рожі”. Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато досвічиними ансамблями. В 1985-ому році ми виступили з хореографією “Українська сюіта” а в 1986-ому з хореографією “Ласкаво просимо у Карпати”. І по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1985-ому році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі. Про наш успіх тоді писали і газети “Сремске новіне”.
В 1989-ому році урочистим концертом ми відзначили 10-ліття нашого існування. Концерт відбувся у міському театрі. У фоає театру було поставлено виставку присвячену нашому колективу. У той час ми буди невідємною частиною культури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали. Ми гордо говорили про наш нарід, який у той час не мав свого власного голосу. ( Тут місцеві люди знали тільки про Совєтський Союз та Росію).
Роки минали а “Коломийка” продовжувала існувати і працювати. Виступила вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживають українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди “Коломийку” радо вітали, через якість наших виступів.
Якщо подивитися на існування “Коломийки” з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне. Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який себе називав українцями. За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом і скаже: “Так, ви мої розсіяні діти і я горджуся вами”. Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та однак ми є частиною великого українського народу...”
Як художник, Михайло організовує пленер українських художників, що проходить в рамках фестивалю ″Петровацький дзвін″, а на престижному художньому конкурсі ″Салон Срему″, у 1984 р. стає його лауреатом.
В 1984 році Михайло вирішує одружитися з Любкою Капроцькою, з якою впізнається на репетиціях у ансамблі.
Любці і Михайлові народилося двоє дітей: Наталія і Катарина.
У 1987 р. стає журналістом в часописі ″Нова думка″ і переїжджає до Вуковару, Хорватія. Займаючись журналістикою, Михайло з великим надхненням та завзаттям пропагує українську культуру. У щорічних літніх школах українознанства викладає історію та етнографію України.
Не зважаючи на таку багатогранність своїх занять, знаходить час і можливості для організації квартету ″Калина″, який успішно виступив на фестивалі ″Берегиня″ в Луцьку, в 1991 р.
Михайло ілюстрував підручник з української мови під назвою ″Зоря″, та Христоматію з української літератури В. Стрехалюка. Тепер його малярські навики починають працювати у нових проектах, як художнє оформлення обкладинок журналу ″Нова Думка ″ і різного роду ілюстрацій та рисунків у форматі карікатури поміщуються у тому журналі.
У 1990 р. Михайло вирушає у подорож по Босні. Реалії від цієї подорожі вразили його уяву, і ці враження увійшли до подорожніх нотаток під заголовком ″Хресна дорога Українців Боснії″ (Ужгород, в-во ВВК ″Патент″, 1993 р.) Невеличка за об’ємом книжечка кидає світло на столітнє перебування Українців на теренах колишньої Югославії.
Влітку 1991 р. у Хорватії спалахнув сербсько-хорватський конфлікт, і м. Вуковар, як центр найбільшого українського згромадження, опинився в самому центрі цього кровавого протистояння. Результати війни були жахливі. Михайло втратив свою бібліотеку, багаточисельні фольклорні записи, картини і ... кобзу подаровану йому Струсівською капелою бандуристів, гастролі якої він зорганізував. Воєнне лихоліття закинуло Михайла з дружиною Любою та донечками Наталею та Катрусею до Відня (Австрія). Захищаючи свою родину від небезпеки Михайло поневіряється у таборах для біженців майже цілий рік. Однак і там щирий дух українця не покидає його і він ініціює та організовує при парафії Св. Варвари у Відні свято-Миколаївський вечір, а згодом і вечір пам’яті Тараса Шевченка.
Врешті, після довгих поневірянь та невизначеності – прибуває разом з родиною до Канади. 1993 рік стає новим відліком часу, у новій, не відомій для нього, країні. Вірний своєму духовному покликанню ″жити для свого народу″, Михайло робить відчайдушні кроки на зближення з українською громадою Торонта, яка є багаточисельною та дієвою.
У 1997 р. видає ще одну книжку ″Народні пісні українців Боснії, Хорватії та Воєводини″ (видана крайовим Товариством ″Просвіта″ Ужгород, 1997 р.)
Саме в Канаді Боже проведіння впевнено виводить Михайла на досить несподіваний для нього шлях. Михайло вирішує вступити до Торонтського університету на теологічні студії, які успішно завершує маґістеркою, і вже в 1998 приймає з рук єпископа кир І. Борицького дияконські свячення.
″ Моя остання зустріч з отцем Стефаном відбулася в березні 2003 року. Це була наша перша зустріч відколи мене в 1998 році висвячено у дякона. До того часу о. Стефан мене завжди кликав „Міську“, а тепер звертається до мене „отче дияконе“. Для мене це була велика честь. I знову, це все сталося’ бо він знав коли і де мене вислати і кому передати привіт.
Під час нашої розмови, я не відважився спитати, щоб співслужити з ним Святу Літургію. Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував. Tої неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому запропонував мені служити разом з ним для своїх батьків. Це було так як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших дітей Наталю і Kатарину, в якій я часто співав Aпостола. Я буду служити у цьому храмі разом з людиною, яка власне і вивела мене на цю дорогу праці для церкви і народу.
Церква була заповненою по береги. Родина, знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі. Церква з перспективи священослужителя виглядала якось інакше, а у відношенні до канадських церков, насправді мініятурною. Oднак, радість була великою. Kоли я почув перше „Господи помилуй“ у заповненій церкві, хотілося плакати і на голос дякувати Богові за цю ласку.
Після Служби Божої отець Стефан і я зробили ще спільну знимку з родиною. I в нього і мене в очах можна було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко дає, але все таке дає. Ми оба зрозуміли велич цієї хвилини.″
В 1977 році Михайла запрошують очолити редакцію газети ″Новий шлях″. На посаді головного редактора Михайло відпрацював майже п’ять років – до 2001 р.
З 2001 року працює учітелем релігії в середній школі.
У 2002 році Михайло стає ініціятором заснування Канадського Об’єднання Українців Колишньої Югославії і обирається першим головою цього Об’єднання.
2007 р. у видавництві ″Відродження″ Канадського Об’єднання Українців Колишньої Югославії (Торонто) вийшла з друку збірка поезій ″Мандри″ Михайла Ляховича.
Про цю книжку написав рецензію Петро Гринчишин, член Національної спілки письменників України, до якої я не буду нічого додавати.
Крім уже згаданих газет, у яких Михайло працював, він іще друкувався в Літературному додатку ″Руського слова″ (Новий Сад, Воєводина), журналі ″Нові дні″ (Торонто, Канада), ″Сучасність″ (Київ, Україна). Поміщений до збірника ″Поезія і проза русинів і українців у Хорватії″, Вуковар 2000 р.
Михайло тепер живе в Канаді і занимається суспільно-громадською та педадогічнею працею.
