Монографія "Коломийки"- частина 12

Грекокатолицька церква Вознесення Господнього у Сремській Митровиці

НАСЕЛЮВАННЯ УКРАЇНЦІВ ДО СРЕМСЬКОЇ МИТРОВИЦІ - частина 12

Точну дату та число перших українських поселенців у Сремській Митровиці тяжко уточнити. Свідчення, що перше до цього міста прибували українці із збіднілих боснійських осередків (Дуброва, Каминиця…) не залишилися ніде в записах, але факт, що вони в цей осередок прибували на заробітки можна брати як достовірний. В парафіальних книгах вони не зазначені, бо від бідних заробітчан ні парох, ні церковний провід данини не вимагав. Відповідь на це дає й питання: чому зразу після закінчення Другої світової війни велике число поселенців знайшло притулок і кусок хліба якраз у цьому місті та довколішніх селах? Мабуть тому, що ці заробітчани запам'ятали не лише те, що це багатий осередок на березі ріки Сави, біля міста проходила й залізниця і тверда дорога (такзвана Славонсько-сремська магістраль), але передусів доброзичливих старожилів русинів, які до них ставилися як до своїх і були майже завжди на допомозі.
Щодо історії цього міста, вона сягає в давню глибину передісторії, а найбільш відома за часів римської імперії, як одна з східних столиць, під назвою Сірміюм, про що свідчать знайдені частини розкішних царских палат із прекрасними мозаїками і огрівальною системою. За деякими оцінками археологів, тут було стаціоновано навіть більше елітного римського війська ніж у Сінгідунумі (сьогодні Бєлград). Зазначено так само, що римський цар Проб у 4-му столітті заповів посадити виноградники на сонячних склонах Фрушкої гори.
В середньому віці тут дуже рано св. Димитрій заснував митрополію, яка належить до найстарших християнських центрів на цих просторах. На честь його імені місто назване (Д)Митровиця. .
Пізніше цей простор опинився у складі Австро-Угорської імперії, але під безпосередним контролем Відня. Простор був вкритий якісними лісами і плідним грунтом, бо часті повені Сави придобрували землю, але спричиняли і великі шкоди. Була це і майже найбальш критична точка такзваної "Воєнної країни" і тут був розміщений один з найсильніших гарнізонів у обороні від турецьких навал. Щоб його постачати харчами й іншити потребами, крім сербів, тут населюють хорватів, угорців і німців та карпатських лісорубів, які часом стають і найкращими ремісниками і хліборобами. Однак, найсильніші позиції тримали німці і хорвати, хоча серби були більшісне населення, але за різницю від інших, вони були під строгим режимом воєнного обов'язку.
Від промисловості, найбільше було переробки дерева (тактаки) і ремістицтво. У зв'язку з тим зв'язаний і один парадокс: найбільший європейський промисловець взуття чех Бата хотів тут збудувати велику фабрику, але мітровацьке "панство" не дало згоди - щоб їм не смерділо, та фабрика збудована в Борові коло Вуковару.
Перша світова війна залишила майже катастрофальні наслідкия щодо числа населення, а ще більше на економіці. Після закінчення війни Срем став частина, новоформованого королівства СГС (потім Югославії) і багатонаціональний слкад населення почав відновлювати місто, яле довший час залишається в економічному закутку і Сремська Митровиця славиться найбільшою в'язницею на Болканах. До війни місто славилося культурою і освітою (одна з найстарших ґімназій, музеї, музичні школи, театр). Наперекір усім злам міжнаціональна і міжрелігійна толеранція відновлюється.
Але це не тривало довго, бо вже в другій половині 30 років минулого століття починаються політичні сварки і відверті ворогування, найчастіше "принесені з-зовні (Бєлграду і Загребу). З початком війни і німецької окупації починаються масові гарешти, помсти і навіть вбивства. Срем, із своїм центром Митровицею, невдовзі стає майже концетраційним табором під управою НДХ, а перша партизанська акція результує масовими розстрілами, в яких поплатило життям понад 3 000 найчастіше невинних людей, між ними і відомий художник Сава Шуманович. Після цього для багатьох єдиний порятунок був або втеча в інший край загарбованої країни, або в ліси Фрушкої гори. Під час війни місто не дуже руйноване, хоча було важливе роздоріжжя. На кінці війни гарний залізничний вокзал перетворений в руіну, яка подобала на сміття. Після визволення на тому ж місті знов збудовано гарний вокзал.
За декотрими свідченнями перші українські переселенці прибули до цього міста і довколішніх сіл в часі коли в Боснії ще тривала війна, до речі криваві розрахунки між усташами, четниками і партизанами, та не було можливості навіть обробити кусок поля щоб прогодувати сім'ю. Тут було і необробленого поля і покинених домів, а на допомозі були карпатські переселенці, які доглядали, щоб новоприбувша біднота мала стріху над головою. Не менш важлива була і та ж сама грекокатолицька віра, бо церква вже була (будування закінчене аж 1906 р.а цю тему лише доторкнув о. Стефан Пітка), і радо їх пригорнули до себе. Щодо матеріальної допомоги, то новоприбувших русини часто поміщали і на своїх хуторах за допомогу у польових роботах.
Наперекір тому, що велике число українців воювало в партизанських одиницях, документація про те або дуже спізнювалася, або навіть зникала, а одна з головних "аргументів" був дуже малий процент членів Комуністичної партії, та головний для українців аргумент був дбайливість і честь, а це завжди і всюди мало тривалу ціну.
А в ці роки в місті ще довго стояли і пропадали покинені доми і цілі господарки. Українці ними не могли користатись, бо, якщо не з інших причин - були віруючі, а партійних майже не було, та й це був достатний аргумент, щоб ними не могли користатися.
Навіть більше ніж у цьому місті, українці знайшли притулок у довколішніх селах, в першу чергу в Шашинцях та Ярку, Воґню, а пізніще в Лачарку.
Автор цих рядків Іван Терлюк пригадує, такі цікаві події, які свідчать про відносини карпатських переселинців до українців у Шашинцях, яке від Сремської Митровиці не були так дуже далеко, до речі коло п'ять кілометрів розритої дороги, та влітку люди ходили до церкви майже щонеділі, але як пройти снігом завіяну дорогу, коли могли навіть заблукати, а на Різдво треба піти до церкви. Русини про це знали і домовлялися, щоб нас перевезти. Якщо був сніг, то коней запрягали в сани, а приїзджали і по двоє. Все було наперед домовлено, щоб ми скоріше відбули різдвяну вечеру і за нами приїзджали, забирали скільки було охочих і привозили на Богослуження, а після Служби Божої забирали нас до себе і ми разом колядували. Пригадую, що вони тексти колядів знали з старих пожовклих молитовників, але більшість забула мелодії, та ми разом проспівували їх і по кілька разів. Відвозили нас до дому завтра-день після Служби Божої. Подібно було і на Великдень, коли часто було болото, а вирушалося вночі, бо Служба Божа починалась о півночі. І знов за нами старий Андрій Ґрабаня, або господар Ходоба висилали вози. Пригадую, що старі карпатяни до церкви приходили одягнені у прикашені кожухи, у грубих сукнових штанах, з довгим волоссям, з хутровими шапкати на голові. Після Богослуження і посвячення пасок нас забирали до себе, найчастіше в частину міста Шалабара, де їх було найбільше, і ми разом їли ранковий великодний сніданок, але домашні не дозволяли нам їсти з своїх кошиків, бо "це для вас дома". Було тут для кожного і горівки і вина, і співу великодних пісень. І було нам дуже приємно.
І як минав час українців у згаданих селах ставало все менше, а в місті все більше. Тепер у Шашинцях від колись близько 40 родин залишилось дві, у Воґню нема ні одної, у Ярку теж лише ті, яким залишились лише українські прізвища, але мову, звичаї і все інше вже давно забули.
Що стосується Лачарку, в це село почали населюватись троха пізніше, але і найбільше. В 60-их роках тут було понад 60 родин, що майже дорівнювало числу в Сремській Митровиці. І як в місті розвивалася промисловість, де молодші знаходили легшого заробітку ніх у сільському господарстві, так часом і це число почало зменшуватись, а в місті зростати.